“Проти світобудування”. Алексіс Кеннеді

Коментарів немає
Алексіс Кеннеді

Алексіс Кеннеді – гейм-дизайнер, відомий передовсім завдяки таким іграм, як Fallen London, Sunless Sea (що є продовженням Fallen London) і Cultist Simulator. Незабаром повинна вийти нова гра Book of Hours. Всі ці ігри, хоча різні за жанрами, значною мірою побудовані на дуже подібних ідеях. Ці ігри, як розрізані на купу клаптиків книги, які гравець намагається скласти докупи. Вони позбавлені конкретики в своїх сюжетах і пропонують гравцю замість цілісної історії смакування асоціативних рядів та занурення у лавкрафтіанську атмосферу. Скажімо, Cultist Simulator передає досвід таємного культиста, який намагається відкрити портал у паралельні світи, що складно піддаються опису і розумінню, а Fallen London розповідає про життя у вікторіанській столиці, яку викрали гігантські космічні кажани і перемістили у підземелля, сповнене загадкових істот зі щупальцями і предметів, які порушують всяку логіку. Кеннеді добре усвідомлює, де слід залишити простір для фантазії гравця-читача, а де варто вжити рідкісне специфічне слово, заради якого більшість людей полізуть у словники.

Оскільки Кеннеді – майстер слова, причому доволі успішний, не дивно, що паралельно з роботою над своїми іграми він писав і чимало есеїв на тему відеоігор для різних видань. Також очікувано і те, що на певному етапі він з цих есеїв зліпив книжку під назвою Against Worldbuilding and other provocations (“Проти світобудування” та інші провокації”). Власне, про цю книжку сьогодні і поговоримо.

Гра слів

Against Worldbuilding, щонайменше, є непоганою зарядкою для розуму, навіть якщо гейм-дизайном ви не збираєтеся займатися. Автор книги розширює межі того, що більшість гравців звикли вважати грою.

У книзі є два набори “рецензій” на ігри, яких насправді не існує. Наприклад, одна з таких ігор – це безкоштовна MMO, що заохочує вас виробляти для додатковий контент і цим викликає залежність. Інша неіснуюча гра, що називається Gaslight, бреше вам і змушує сумніватися в усьому, включно з елементами інтерфейсу. Настільна гра “Цеглина” – це просто сіра цеглина і контракт до неї; вона спричиняє дикі срачі між тими, хто доганяє смисл гри, і тими, хто його не доганяє. Коли читаєш ці “рецензії”, шкодуєш, що таких ігор немає насправді, адже було би цікаво принаймні спробувати в них зіграти.

Карта “Втраченого Лондона”

Серед іншого, Кеннеді розмірковує про різницю між насильством у іграх і в реальності, про особисту подорож гравця і про те, як важливо розмежовувати жанри.

Часом автор навіть робить певні екскурси в історію, зокрема розповідаючи, що звична нам у тисячах ігор схема з “прокачкою” персонажа, накопиченням досвіду і здобуттям вищих рівнів свого часу була лише одним із кількох альтернативних підходів до настільних рольових ігор. Ідея “прокачки” могла і не вистрілити, а все, що ми розуміємо нині під “рольовими елементами” і купа ігрових жанрів могли би виглядати зовсім інакше. Не сказати, що це для мене відкриття, але постановка ситуації у формулюваннях Кеннеді змушує замислитися і подивитися на звичні мені ігри під новим кутом.

То що ж не так із тим світобудуванням?

Напевно, більшість читачів Against Worldbuilding читатимуть її все ж таки у сподіванні отримати якісь практичні поради досвідченого розробника, яким є Кеннеді. Друга, менша, частина книжки присвячена саме таким порадам – змішаним із самолюбуванням і самобичуванням автора. Кеннеді говорить про власні розробки, винесені з них уроки і детальний розбір одного конкретно узятого уривка з Cultist Simulator – як приклад власне текстової роботи у іграх. Для мене як для редактора читання цього розбору було практично сакраментальним досвідом і цілковитою естетично-професійною насолодою.

Cultist Simulator – карткова гра

Найбільш повторювана порада: всі елементи гри повинні підкорятися єдиній меті. Тобто все, що ви вносите в свою гру, повинно фокусуватися на відтворенні того, що саме ви хотіли відтворити. Усе, що цій меті не слугує, слід відсікти і викинути.

І власне тому Кеннеді називає один зі своїх есеїв і всю цю збірку провокаційно: “Проти світобудування”. Ні, він зовсім не проти існування глибоких, детально опрацьованих, цілісних віртуальних всесвітів у найкращих традиціях Толкіна. Проте він застерігає від надміру. Часто розробники-початківці (як і письменники-початківці) схильні одразу братися розписувати колосальні вигадані всесвіти з багатотисячолітньою історією, складною міфологією, власною мовою і т. д. Це з’їдає достобіса часу та енергії, залишає обмаль ресурсів для роботи над самою грою чи оповіданням, адже реалізація кожного додаткового елементу у вашому кінцевому продукті – це вашіпраця, час і гроші.

До того ж занадто багата передісторія часто нікому й не потрібна. Більшість людей коли сідають пограти, все ж таки, роблять це задля відпочинку/розваги, а не задля детального вивчення багатотомної енциклопедії вигаданого світу. Хтось просто не любить багато читати, а досвідченіших гравців уже не здивуєш “загадково” написаним трактатом про древніх злих магів із довжелезними складнючими іменами.

Чергова подорож у Sunless Sea

Усі свої рефлексії Кеннеді викладає із добрячою дозою специфічного британського гумору, однак зрідка він буває аж занадто дотошним у своїх розмислах і не завжди його жарти вдалі чи зрозумілі. Скажімо, хоч я нібито непогано уявляю собі специфіку (в тому числі і бізнесову) обох серій GTA та Assassin’s Creed, прикол про сполучення цих ігрових серіалів здався мені чи-то якимсь надто по-дитячому наївним і примітивним, чи-то, навпаки, занадто заглибленим у брудну білизну директорів студій (Rockstar і Ubisoft, відповідно), а відтак незрозумілим майже ні для кого.

Втім, хоч у роботі Кеннеді є до чого придратися (було би бажання!), направду це одна з найкраще написаних/укомплектованих книжок креативних майстрів, яких я читав.

Краєвид із Book of Hours

От, до речі, питання, чи ця книжка написана, чи вона радше “укомплектована”? Адже всі ці тексти десь там, в Інтернеті, доступні цілком безкоштовно! Автор просто зібрав свої дописи з різних блогів і продає їх пакетом! Коли я читаю книжки подібного формату, мені завжди муляє це питання. Невже я настільки лінивий, що купив собі книжку замість того, щоби просто трошки погуглити? Але швидко ця думка знаходить відповідь: авторів, яких мені не цікаво читати, я гуглити не стану, ті ж автори, які заслуговують на мою увагу, заслуговують і на невелике матеріальне заохочення за те, що діляться своїм досвідом. Кеннеді мені читати було легко, приємно, корисно і цікаво, і я чекаю на його наступну книгу (“The Snare of the Tree and other perilous seductions”), яка має бути більш сконцентрованою саме на питаннях розробки та наративного дизайну.

Тож я би радив цю книгу усім, хто хоч якось дотичний до ігор – задля розширення власної свідомості і творчих здатностей.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s