Щемливе прощання з відьмаком

One comment

Нарешті, настав цей видатний день! Я пройшов доповнення “Кров і вино” до третього “Відьмака“. Тобто усі сюжетні арки завершальної частини трилогії – після численних перерв і одного згорілого жорсткого диска – мною тепер пройдені.

Я точно не стану писати рецензію на гру, адже її всі встигли пройти вздовж і впоперек, і написано про неї вже, напевно, цілу бібліотеку. Писати звичайний огляд було би занадто пізно. Однак мене відверто переповнюють емоції та рефлексії, це той випадок, коли не писати не можна, тож спробую структурувати їх тут.

Веселе похмуре фентезі

Саме всесвіт Північних королівств свого часу відкрив для мене явище темного фентезі. Цьому світу “не потрібні герої, йому потрібні професіонали” і дуже часто в ньому “справжніми монстрами є самі люди“. І навіть коли тут трапляються лицарі у блискучих обладунках, часто вони виявляються лицемірними наволочами або наївними бовдурами. “Кров і вино” особливо активно обігрує лицемірство і наївність.

Але попри всю цю похмурість, як не дивно, історія відьмака Геральта в різних її формах майже завжди піднімала мені настрій. Мало після якої гри, книги чи фільму я відчував подібний заряд оптимізму і бажання жити.

Можливо, це завдяки особливому саркастичному гумору. Можливо, річ у тім, що історія Геральта значною мірою побудована на пригодах з його численними друзями, а друзі в нього здебільшого веселі, хвацькі та не позбавлені уявлень про честь і здоровий глузд. Можливо, річ у тім, що на тлі спустошень війною, бидлятого расизму та повсюдних придворних інтриг дрібні чесноти більш помітні і більше цінуються. А можливо, річ у тім, що в цих історіях монстри і зловмисники дуже часто виявляються по-своєму справедливими і благородними. У Північних королівствах обмаль кришталево чистих ідеалістів, але і відверто безнадійних виродків не так багато, як може здаватися на перший погляд.

Коли у світі Відьмака не відбувається кривавих трагедій, тут зазвичай затишно і весело (картинка з доповнення “Кам’яні серця”)

Цей тонкий настрій дуже складно відтворити, принаймні в іграх. Більшість із них тендують, все ж таки, скочуватися або в депреснякову темряву, або у надміру веселеньке і приторне героїчне геройство.

Питання часу

У “Відьмака” цікава часова структура. Кожен квест можна пройти за півгодинки, іноді значно швидше. Але це гра, в яку, як на мене, обмаль сенсу заходити на один квест. Це не та гра, в яку варто грати потрошку в обідніх перервах. Це сага, і вона потребує відповідного ставлення. Це багатий відкритий світ, і він потребує зосередженого дослідження.

Свого часу, я починав грати у третього “Відьмака” взахльоб. Я дійшов приблизно до середини головної сюжетної лінії і у мого старого ноутбука сталася проблема з жорстким диском. Тоді GOG Galaxy ще не синхронізувала збережені ігри, тож десятки годин проходження пішли коту під хвіст. Востаннє подібне зі мною траплялося мабуть іще в школі. Я засмутився і відклав гру на рік.

Нині завершив гру із доповненнями ледь-ледь перетнувши позначку у 200 годин. Мало в які ігри я грав довше.

Епізод “Ніч довгих іклів” за своєю напруженістю може позмагатися з Bloodborne (тут і далі картинки з доповнення “Кров та вино”)

Ні, я не збираюся посипати голову попелом “Ох, скільки ж часу я витратив на розваги!”. Я взагалі рідко шкодую про час, витрачений на ігри. Ці 200 годин допомогли мені пережити останні 7 років.

Однак із іграми, які потребують багато часу (скажімо, від півсотні і більше годин) стає дедалі важче. Дедалі більша імовірність, що від гри мене щось відволіче, і буде затяжна багатомісячна пауза. Та і рідко можна натрапити на гру, насичену достатньо цікавими заняттями, щоби оті-таки 50-100-200 годин хотілося їй віддати.

І ось, переглянувши останній сюжетний ролик “Крові і вина” я раптом задумався, чи з’явиться в моєму житті іще гра, в якій мені буде так само приємно провести 200 годин, гра, після проходження якої фраза “щасливий кінець” буде настільки сповнена смислом?

Замість відпустки

Я пройшов “Кров і вино” своєчасно з тієї точки зору, що це ідеальне доповнення для середини літа, якщо ти не можеш кудись поїхати відпочити. Це доповнення дарує класну атмосферу південного курорту, приправлену детективною інтригою. І хоча тутешній сюжет часом буває і гострим, і сумним, в цілому “Кров і вино” чимсь нагадали мені типові розслаблені детективи про міс Марпл, коли вона приїздить у якийсь пансіонат чи у якесь аристократичне древнє містечко, а там починаються загадкові убивства.

Всі тут сповнені статечності, благородства і страшних-страшних секретів

Порівняно з попереднім доповненням (“Кам’яні серця”) “Кров і вино” має трошки слабкий і недорозкритий фінал. Якби це була не остання велика пригода Геральта, а, скажімо, передостання, вона була би цілковито ідеальна.

“Кров і вино” можна назвати своєрідним “колом пошани” для Геральта. Воно закінчується належними почестями і (спойлер) нагодою осісти. Це логічно, адже на цей момент головну загрозу світу подолано, усі серйозні противники Геральта мертві, більшість його близьких врятовано, війна між імперією і Північними королівствами майже завершена, монстри дедалі частіше стають “рідкісними видами”, школи відьмаків припиняють своє існування, велика епоха добігає кінця. Саме час викласти свої легендарні мечі на дисплей, сісти у садку і спостерігати, як росте твій виноградник.

Щось закінчується…”

Напевно, скажу очевидне: історія Геральта – це не просто гра чи книжка, це цілий світ, в який хочеться занурюватися, яким хочеться подорожувати, в якому часом хочеться просто побути – помилуватися краєвидами суворих островів Скелліґе, вежами Новіграда або пасторалями Тусана, попідслуховувати розмови селян і аристократів, повештатися довкола руїн фортець та маєтків. Трансмедійність (продовження/доповнення історії в різних формах медіа) лише підсилює атмосферу і настрій, адже коли не граєш, можна читати книжки. Декому також могли сподобатися комікси чи серіал. Словом, “Відьмак” – це непересічне явище і для багатьох людей це уже частина їхнього життя, – як серіал, який багато років поспіль дивишся з родиною вечорами. Із ним трохи сумно прощатися.

Але хороші речі також повинні добігати кінця. Історія Геральта виявилася настільки дивовижно цікавою, що нею хотілося насолоджуватися так довго і вона не набридала сотням тисяч фанатів. Проте тим і важливіше для цього героя вчасно піти, не перетворюватися на видоєну досуха франшизу, на безкінечний потік штампованих повторів, як це трапляється у багатьох ігрових серіях.

Слід віддати CDPR належне за те, що вони продовжили розвивати ідею світу Північних королівств через Thronebreaker, а не пішли на створення “Відьмака 4”, “Відьмака 5”, “Відьмака 25” і т. д. Пам’ятаєте, яка лажа сталася із “Кіберпанком”? А от уявіть собі, що CDPR зробили би ось таким чином четвертого “Відьмака”! Погодьтеся, це був би дуже болючий досвід.

Може вина? У мене цілком стерпний виноградник…

Як говорить сам Геральт наприкінці доповнення “Кров і вино”, він “заслужив на відпочинок”. Йому слід подякувати, відпустити і насолодитися відчуттям звершеності і завершеності. Це відчуття невимовно п’янке, як тусанське вино.

1 comments on “Щемливе прощання з відьмаком”

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s