By “Що сталося з вашою грою?”
– “Вона потонула”.
The Sinking City – це одна з тих неоднозначних ігор, які нібито мають вдосталь хороших і стильно поєднаних між собою (хай і не надто оригінальних) ідей, але споживати цей продукт украй важко через його слабеньку технічну реалізацію. І, на превеликий жаль, це явно не той випадок, коли ситуацію можна виправити патчами.
Похмура інтрига
Головний герой – Чарльз Рід – ветеран флоту і приватний детектив у США 1920-их. Він мучиться від страхітливих видінь про гігантських спрутів і шукає способу позбутися цієї душевної недуги. Чарльз дізнається, що від подібного страждають дуже багато людей, і всі вони поступово зникають у невідомому напрямку. Знайомий лікар розповідає нашому герою про місто Окмонт, куди прибувають багато зі зниклих і де ховається ключ до розуміння природи видінь. Чарльз відправляється до Окмонту, який на момент його прибуття є наполовину підтопленим внаслідок загадкової повені.
Окмонт – (в теорії) цікаве і сповнене загадок місто. Місцеві жителі поклоняються божеству на ім’я Кей (дуже смішно, коли хтось каже «О, Кей!»). Повінь принесла у місто купу монстрів-мутантів, які заполонили частину районів міста. Хоча і без монстрів людям тут страшно – особливо новоприбулим – у грі ви знайдете купу записок про жахливі видіння, які стаються з людьми часто прямо на вулиці посеред дня. Ці тексти справді непогано написані і здатні пустити трохи мурах по вашій шкірі. Експозиція видається багатообіцяючою.
Риб’ячий расизм
У більшості районів також живуть інсмутці – рибоподібні люди, які пишаються своєю страхітливою виродкуватістю і звинувачують всіх інших у расизмі, хоча самі обзивають одного з авторитетів міста – містера Трогмортона – мавп’ячою мордою. Він справді схожий на мавпу, хоча говорить аристократично і навіть зверхньо своїм добре поставленим низьким голосом.
Деякі західні оглядачі звинувачують авторів гри у потуранню расизму чи принаймні у не достатньо глибокому опрацюванні теми расизму. Зрештою, джерелом натхнення The Sinking City абсолютно очевидно були твори Говарда Лавкрафта, який писав у часи особливо гострої расової ворожнечі в Америці, і за словами багатьох, сам був лютим расистом. Але, як на мене, критики хапаються не за той кінець мотузки. Расове протистояння – не основна тема гри і це не перша гра, де ця тема зачіпається, і я певен, що тут ця тема обігрується у далеко не найбільш банальний і не найбільш тупий спосіб.
Мені інсмутці сподобалися. І Трогмортон викликав певну повагу попри весь його багатійський гонор. Мені взагалі сподобалася оця інакшість частини місцевих жителів. Мені сподобалося, що навіть вуличні коти і щури тут інакші – більш монстроподібні.
Справжня проблема гри набагато приземленіша за питання мультикультуралізму і ксенофобії – гра просто погано зроблена. І яка б ідея за нею не стояла, її просто дуже важко сприйняти.
Алогічні діалоги
Все починається з діалогу на березі з тим-таки містером Трогмортоном. Спершу він видається занадто зайнятим пошуками сина і ніби не хоче з вами взагалі говорити. Коли він розуміє, що головний герой – детектив, він виявляє щиру зацікавленість, але якщо Трогмортона спитати про зникнення сина, він починає майже глузливо говорити щось в стилі «все місто мого сина шукало і не знайшло, чого б це я довірив пошуки якомусь новоприбулому?». І майже тут же він погоджується, що від залучення ще однієї людини до пошуків він нічого не втрачає. То він хоче знайти сина чи ні? Як для матьорого ділка він виглядає гранично непослідовним.
Таких дивних діалогів, на жаль, буде ще багато попереду. Будуть іще гірші.
Журналістка візьме у вас «інтерв’ю» аж на два запитання. Лікар місцевої клініки скаже, що у них «нема вільних ліжок», але тут само ви побачите напівпорожні палати. У розмові з єдиним уцілілим після експедиції моряком ви пару разів перепитаєте його про ті самі речі, які він майже одразу вам пояснює в деталях, і ваші запитання звучатимуть як здивоване товчіння води в ступі – і цих недоречних додаткових запитань не уникнути.
Портовий вахтер закрився від монстрів у маленькій будці і кричить звідти. Ви підходите – він чомусь переходить на шепіт, і зауважує, що монстри неподалік легко розваляють його будку, і їх треба вбити, і це ніби логічно, якби не той факт, що будка на березі, а монстри – на відстані 30-50 метрів на пірсі. Від будки ближче до виходу в місто і поліцейського патруля, ніж до монстрів.
Я розумію, що Окмонт сходить з розуму, але всієї цієї маячні у діалогах забагато. Складається враження, що їх просто ніхто не вичитував, не було в команді редактора, який тупо перевірив би їх на внутрішню несуперечливість. Мені було дуже важко слухати все це не думаючи, як легко все це можна було би зробити адекватнішим.
Безлике місто і безлюдні натовпи
Враховуючи назву гри – The Sinking City – напрошується висновок, що головний герой тут, все ж таки, не наш вічно невиспаний детектив, а саме місто. Розробники обіцяли, що в грі не буде маячків завдань, гравцю доведеться самому розбиратися з картою і шукати потрібні локації за назвами вулиць, тобто вивчати місто реально подорожуючи по ньому. Потрібні будинки справді доводиться шукати по карті і мені як колишньому кур’єру це заняття було дуже до вподоби. Купа вулиць із цікавими назвами і сім різних за своєю архітектурою і соціальним складом районів. Але-але-але…
Попри всі ці назви і архітектурні стилі, вулиці виглядають дуже одноманітними і скучними. Кожен район відрізняється кількістю поверхів будівель, але разючої відмінності між ними ви не побачите. Найбідніший від найбагатшого квартали тут менш відмінні між собою, ніж Троєщина і Борщагівка. Вивіски повторюються частіше, ніж це виглядало би пристойним.
Я згадую гру Mafia: City of Lost Heaven, яка у 2002 році і змальовувала ті ж самі 1920-ті з “томмі-ґанами” і широкополими капелюхами. І я пам’ятаю брудні задвірки Хобокена і досі не сплутаю їх із акуратними, хоч і небагатими вулицями Маленької Італії чи, тим паче, районом Чайна-Таун. У 2002-му не було процедурної генерації міст в іграх, і ті міста я досі пам’ятаю.
На вулицях Окмонта ви зустрінете багатьох різних перехожих: поліцейських, волоцюг, рибалок і культистів. Часто вони виникатимуть перед вами нізвідки і так само в нікуди зникатимуть, коли ви відвернетеся. Вони майже нічого не говорять і не передбачають жодних взаємодій. Час доби і погода на багатьох із них, здається, ніяк не впливають. Місто ніби повне привидів. Мені не хочеться цих людей рятувати.
Я згадую третього «Відьмака», де також багато «масовки», але там навіть у спалених селах більше життя, ніж у самому серці Окмонту.
Так, Окмонт – місто після стихійного лиха. І воно майже відрізане через повінь від цивілізації. Але погода, хоч якою б вона поганою не була, не виглядає як постійний дев’ятий вал, який завадив би людям евакуюватися за ті півроку, що минули з часу повені. І взагалі, тут виникає купа запитань до логіки сеттінгу. Так, я розумію, що місто під якимсь магічним впливом, але трясця – у ньому є університет, і фабрики, і цілий порт! Місто з такою інфраструктурою не могло бути «непозначеним на картах», тим паче – у штаті Массачусетс, який за територією трошки більше Львівської області. Напевно, у грі є якесь логічне пояснення, але в силу вже згаданих вище чинників потрібно багато терпіння, щоб дограти до пояснення. І я просто не певен, що мені чи вам варто витрачати на цю гру своє терпіння.
Я згадую гру «Мор. Утопія», де події також відбуваються у відрізаному від цивілізації містечку. Та на відміну від Окмонту воно справді було провінційним і розташованим у виправданій локації – російських безкрайніх степах. Я певен, там і в реальному житті і досі є неіснуючі на картах магістралі і міста.
Рівняння з усіма відомими
Якщо говорити про ігролад, то тут ви знайдете багато схожого на вже згадані ігри. Перестрілки тут подібні дуже до Mafia: City of Lost Heaven з приблизно тим самим розмаїттям зброї і необхідністю економити патрони. Тут багато детективних обшуків місць злочинів, як у «Відьмаку» або серії про Шерлока Холмса від тієї самої студії Frogwares. Хто винен у конкретному злочині, Чарльз може трактувати по-різному, тобто присутній елемент морального вибору. А ще тут є дуже базовий крафтинг: кулі та аптечки наш герой ліпить із лайна і палок, які знаходить де попало. Сказати, що будь-який із ігрових елементів чимсь вражає, не можна. Вони зроблені доволі адекватно, як для гри з наголосом на історії та сеттінгу. Але про якість історії і сеттінгу я написав уже все.
Дивовижно, але при всьому описаному вище негативі у мене залишається думка спробувати пройти до кінця ті квести, які я вже розпочав. Цікаво дізнатися, що сталося із пацієнтами місцевого лікаря і які саме монстри чекають на мене у найбільш віддаленому районі. Можливо, після кількох цікавіших і якісніших ігор, я навіть повернуся в Окмонт, щоби довести ці завдання до кінця. Божевілля, чи не так? Ні, я просто справді дуже чекав на цю гру, я писав про неї у наших попередніх підбірках, мені справді подобалися ідеї, які озвучували розробники колись. І мені сумно, що вони реалізовані так, як вони реалізовані.
МІНІМАЛЬНІ ТЕХНІЧНІ ВИМОГИ
Платформи: Win7/Win8/Win10 (64-bit)
Процесор: Intel Core i3, 3 GHz/AMD Phenom X6, 3 GHz
Оперативна пам’ять: 6 GB RAM
Відеокарта: NVIDIA GeForce 760 GTX, 2048 Mb або ATI R9 380X, 2048 Mb
Ігровимір! 